Материалы сайта
Это интересно
Экзаменационные билеты по Украинской литературе
Білет 13 1.Трагедія людини, відірваної від рідної землі, у драмі «Бояриня» Лесі Українки. Драма «Бояриня» вводить читача у складний період української історії – добу Руїни. Цей надзвичайно важкий для українців час XVII століття був співзвучний державницьким змаганням в Україні на початку XX. Тому майже одночасно написано три драматичні твори про епоху Руїни: «Бояриня» Лесі Українки, «Гетьман Дорошенко» Людмили Старицької-Черняхівської, «Сонце Руїни» Василя Пачовського. Зрозуміло, що публікування твору, у якому художньо відтворені суспільно-національні взаємини України і Росії, не дозволялося радянською цензурою. «Бояриня», написана 1910 р. у Єгипті, прийшла до українського читача лише недавно. На історичному тлі XVII ст. Леся Українка розглядає насамперед проблеми національної пасивності і зрадництва, які виливаються у трагедію. М. Драй- Хмара зазначав: «Поетеса відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства вели-кого, лакомства нещасного» зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо». Головна героїня драми Оксана виховувалась у козацькій сім'ї, де нормою були державницькі настрої. Покохавши доброго і щирого боярина Степана та одружившись з ним, вона опинилась у Москві (батько Степана присягнув московському цареві і переїхав до Москви). Її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її і рідну Україну. Та сподівання Оксани облітають невдов-зі, як вишневий цвіт. Вона серцем і розумом відчула себе у рабській неволі. Вона побачила, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві і московсь-ким звичаям, як мати Стспанова згинається під тягарем чужого побуту, розгублю-ючи рештки людської самоповаги. У Москві Оксана («хохлушка», «черкешенка», «чужачка») почувається дуже погано, вона не може звикнути до тутешніх суспільно-політичних умов. До відчаю доводить Оксану те, що ця відстала, реакційна країна диктує волю її Вітчизні. Гість-козак розповідає про гніт і здирництво царських посіпак, тяжке становище народу в Україні.: Коли Степан сповіщає, що тепер, можливо, цар дозволить їм відвідати бать- ків, бо «вже тепер на Україні утихомирилися», Оксана обурюєгься: Туга за Україною, за демократичнішим і людянішим українським життям, усвідомлення колоніального стану України, спостереження за запопадливістю і рабським приниженням чоловіка приводять Оксану до розпачу. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані «озиватись» до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує її остаточно. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: «Я гину, в'яну, жити так не можу!». Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки у дитинстві іржавої шаблі, каже-Степанові: «Отак і ми з тобою зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... Обоє ржаві». Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки. Наскрізь трагічним у драмі «Бояриня» є образ Степана. Адже він не може не усвідомлювати власного холопства – холопства «боярина Стьопки», компромісу із власною совістю, зневаги своєї гідності і честі. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною у тому, що обох їх доля «скарала тяжко» чужиною, обох здушила «змора», але не вистачило у них сили псремогги цей чужинецький тягар. 2.Собор – символ духовної краси людини е однойменному романі Олеся Гончпра. «Собор» Олеся Гончара – це твір високої художньої наснаги, великого інтелектуального наповнення. Як писав Є. Сверстюк, «своїм романом «Собор» Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності і розворушив, розтривожив їх рій». Коли у другій половині XVIII ст. за наказом Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомосковську. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників. Він «ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій..». Тепер у соборі просто склад комбікорму. Стоїть «облуплений собор». Спрямований у небо силует собору видно здалеку. Герої роману, повертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: «Зуміли ж так поставити!» Якусь невидиму магічну силу- відчувають у соборі і Баглай-студент, і Вірунька, і козацький професор Яворни-цький. Ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення. Ставлення до собору є виміром людських чеснот і духовності. Як же ставляться персонажі роману до собору? Начальство зробило із собору пустку. Трудові зачіплянці дуже швидко змирилися з тим, що собор одягли у «потьомкінські» риштування. Але вони не уявляють своєї Зачіплянки без нього, він щось таке для них, що їм потрібне, хоча висловити вони цього не можуть. Це відверто сказала Вірунька, коли Микола Баглай повідомив її, що собор збираються зруйнувати: – Вперше чую. Мені до нього, правда, байдуже, але дивно, щоб отак, людей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть... Носишся ти. Миколо, із своїм собором, як із писаною торбою. Студент Микола Баглай – найвірніший захисник собору. Микола відчуває перед ним «дивний смуток». Собор навіває на нього щось «велике», він реально чує музику його куполів. Микола не хоче вірити, що «святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм», хоча бачить, як убога антихудожні сть шалено наступає проти всього людяного, прекрасного у житті, проти україн-ського. Він уперто шукає спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили народу. Микола зачарований мистецькою красою собору, він для юнака – символ душі, духовної краси. – Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.. – каже закоханим Миколі і Єльці старий учитель Хома Романович. Володька Лобода виявив через ставлення до собору всю ницість свого єства: зачіплянський висуванець, що «сидить» на районній культурі, зауважив на засіданні, що на місці собору «доречно ув'язувалось би будівництво зразкового критого ринку для трудящих». Олесь Гончар не ставив метою занурюватися в глибини релігійної моралі. Зрозуміло, що у 60-х рр. висвітлення цієї проблеми було б неможливим. Для нього образ храму-собору – це символ духовного генія запорозького лицарства і нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто заглибить-ся в мудрий задум цієї «гордої поеми степового козацького зодчества». Вдумливий читач «Собору» мимоволі поставить перед собою запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая; «А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?» 2.Собор – символ духовної краси людини е однойменному романі Олеся Гончпра. «Собор» Олеся Гончара – це твір високої художньої наснаги, великого інтелектуального наповнення. Як писав Є. Сверстюк, «своїм романом «Собор» Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності і розворушив, розтривожив їх рій». Коли у другій половині XVIII ст. за наказом Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомосковську. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників. Він «ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій..». Тепер у соборі просто склад комбікорму. Стоїть «облуплений собор». Спрямований у небо силует собору видно здалеку. Герої роману, повертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: «Зуміли ж так поставити!» Якусь невидиму магічну силу- відчувають у соборі і Баглай-студент, і Вірунька, і козацький професор Яворни-цький. Ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення. Ставлення до собору є виміром людських чеснот і духовності. Як же ставляться персонажі роману до собору? Начальство зробило із собору пустку. Трудові зачіплянці дуже швидко змирилися з тим, що собор одягли у «потьомкінські» риштування. Але вони не уявляють своєї Зачіплянки без нього, він щось таке для них, що їм потрібне, хоча висловити вони цього не можуть. Це відверто сказала Вірунька, коли Микола Баглай повідомив її, що собор збираються зруйнувати: – Вперше чую. Мені до нього, правда, байдуже, але дивно, щоб отак, людей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть... Носишся ти. Миколо, із своїм собором, як із писаною торбою. Студент Микола Баглай – найвірніший захисник собору. Микола відчуває перед ним «дивний смуток». Собор навіває на нього щось «велике», він реально чує музику його куполів. Микола не хоче вірити, що «святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм», хоча бачить, як убога антихудожні сть шалено наступає проти всього людяного, прекрасного у житті, проти україн-ського. Він уперто шукає спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили народу. Микола зачарований мистецькою красою собору, він для юнака – символ душі, духовної краси. – Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.. – каже закоханим Миколі і Єльці старий учитель Хома Романович. Володька Лобода виявив через ставлення до собору всю ницість свого єства: зачіплянський висуванець, що «сидить» на районній культурі, зауважив на засіданні, що на місці собору «доречно ув'язувалось би будівництво зразкового критого ринку для трудящих». Олесь Гончар не ставив метою занурюватися в глибини релігійної моралі. Зрозуміло, що у 60-х рр. висвітлення цієї проблеми було б неможливим. Для нього образ храму-собору – це символ духовного генія запорозького лицарства і нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто заглибить-ся в мудрий задум цієї «гордої поеми степового козацького зодчества». Вдумливий читач «Собору» мимоволі поставить перед собою запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая; «А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?»
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26