Материалы сайта
Это интересно
Экзаменационные билеты по Украинской литературе
Білет З 1.Образ Пузиря за п 'єсою «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого. Драматург сам визначив ідею сатиричної комедії «Хазяїн» (1900). У листі до сина він зазначав: «Хазяїн» – зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання». І. Франко після прочитання твору писав: «Грандіозну по своїм замислі й по майже бездоганнім оздобленню картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею дає нам Карпенко-Карий,..». Терентій Пузир незрівнянно багатший від Герасима Калитки, центрального образу комедії «Сто тисяч». Він уже досяг того, про що мріяв Калитка, – мати скільки землі, щоб і за три дні не об'їхати. «Княжество!» – із заздрістю вигукує Маюфес про землі Пузиря. – Ціле княжество!» Кілька економій, десятки тисяч овець, тисячі батраків – ось що приносить капітал Пузиреві. Він мільйонер, але прагне все більшого й більшого зиску. Пузир нещадно експлуатує батраків, ганить економів за те, що вони на кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своїй жорстокості у визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити бідність, щоб були дешевші робочі руки. Він годує робітників гірше від собак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити харчі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені ними гроші зостануться в кишені хазяїна. «Отак розумні хазяї роблять!» – міркує Пузир. Так драматург вивертає називні хижацьку психологію капіталіста, розкриває способи його наживи, чим наочно доводить одну з причин трагічного становища українського селянина. Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні капітали, не бачить він, де їх можна застосувати. Однак, маючи великі гроші, він шукає нових шляхів наживи І навіть погоджується заради цього переховати тисячі овець банкрута Михайлова, перепродує куплений у підісланої дружиною швачки в деш, іменин за низьку ціну дорогий халат, бо був заробіток – два карбованці за один. Ставши мільйонером. Пузир за поглядами, мораллю залишився на рівні дрібного власника. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, ходить у латаному, старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не йти в місті в ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба і сала. Психологія дрібного власника проявляється у багатьох вчинках Пузиря. Вона призвела капіталіста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які скубли колоски пшениці, побіг за ними, впав і відбив нирки. Усе життя його пройшло під девізом: «Хазяйство або смерть». І смерть Пузиря є логічним завершенням «філософії» неймовірно скупого хижака. Пузир далекий від громадських справ. Вражає читача його безкультурність. На пропозицію Золотницького вислати грошей на пам'ятник Котляревському Пузир цинічно заявляє: «Котляревський мені без надобності». А коли зайшла мова про описані Гоголем степи, він цілком серйозно говорить: «Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!» Розрахунок, антигуманність Пузиря проявляються навіть у ставленні до рідних. Він категорично відмовляється видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, «учителишку», а має намір поріднитися хай навіть з неписьменним, але багатим Чоботенком. У змалюванні дикості Пузиря І. Карпенко-Карий досяг вищої форми комічного. Його образ викликає презирство, огиду читача і глядача. На жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднішні «пузирі» та їх «супутники» феногени і ліхтаренки несуть не менше лиха трудовому народові, ніж у часи Карпенка-Карого. Вони так само прагнуть до «стяжання без жодної іншої мети» у найскладніший для України час – становлення і розвитку її як самостійної держави. Відрізняються сучасні «хазяїни» від пузирів тим, що не землю «стяжають», а готові її продати, вивезти всі її багатства за безцін, аби тільки набити тугіше власні кишені доларами. Горе у тому, що серед новочасних пузирів є багато високопоставлених чиновників. Вони нехтують бідуванням трудового люду, і культура українська їм так же, як і Пузиреві, «без надобності». Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика. 2.Проблема національного відродження українського народу у творчості Павла Тичини. У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у поемі- ораторії «Золотий гомін». Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи («Човни золотії із сивої-сивої Давнини» – «ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний» – «Предки встали з могил» – «небесними ланами Час проходить») поєднані в ній з новітніми національними символами («золотий гомін» – «Слава! – з тисячі грудей» – «ясні короговки»). Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата]. В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбулась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у «золотий гомін». Поема стала видатним явищем національної духовності. У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Тичина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій. У «Сонячних кларнетах» народився перший трагічний символ – образ революції як давно очікуваної нареченої. У поезії «Одчиняйте двері...» поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророцтва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно. Так він сприйняв першу кров революції. Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтворив у циклі «Скорбна мати» (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали її сина. Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями революційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач «сльозами» над даремною жертвою Христа. Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому. Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голодомором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина. До циклу «Скорбна мати» дуже близький символами жертовності і провісництва вірш «Пам'яті тридцяти» (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. полягли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві. Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів «українських, славних, молодих». Воно проклинає Каїна, чия «зрадницька рука» вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніального поета. Василь Стус писав: «Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням». люду, і культура українська їм так же, як і Пузиреві, «без надобності». Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика. 2.Проблема національного відродження українського народу у творчості Павла Тичини. У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у поемі- ораторії «Золотий гомін». Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи («Човни золотії із сивої-сивої Давнини» – «ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний» – «Предки встали з могил» – «небесними ланами Час проходить») поєднані в ній з новітніми національними символами («золотий гомін» – «Слава! – з тисячі грудей» – «ясні короговки»). Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата]. В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбулась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у «золотий гомін». Поема стала видатним явищем національної духовності. У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Тичина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій. У «Сонячних кларнетах» народився перший трагічний символ – образ революції як давно очікуваної нареченої. У поезії «Одчиняйте двері...» поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророцтва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно. Так він сприйняв першу кров революції. Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтворив у циклі «Скорбна мати» (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали її сина. Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями революційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач «сльозами» над даремною жертвою Христа. Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому. Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голодомором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина. До циклу «Скорбна мати» дуже близький символами жертовності і провісництва вірш «Пам'яті тридцяти» (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. полягли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві. Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів «українських, славних, молодих». Воно проклинає Каїна, чия «зрадницька рука» вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніального поета. Василь Стус писав: «Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26