Материалы сайта
Это интересно
Экзаменационные билеты по Украинской литературе
Білет 5 1.Доля рідного краю й українського народу в поезії Івана Франка. Вболівання за долю рідного краю і. Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим «університетом». «На лні моїх спогадів, – згадував він потім, – і досі горить маленький, але міцний вогонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі» Символом увійшла батькова кузня у його поезію – як ідеал громадського і морального виховання: Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов'язок служити людям, а й благословляв добровіль- но взятий на свої плечі тягар. Своєю творчістю І, Франко звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга «З вершин і низин» (1887) засвід- чила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, якому боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу. У вірші «Гімн» мільйони пригноблених і скривджених покликав голос «вічного революціонера», що не мириться з неволею. Розійшовшись «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких», цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: «Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі «науки, думки, волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Вірш І. Франка «Гімн», як і Шевченків «Заповіт», був одним із неофіційних гімнів бездержавного народу. Поезії з циклу «Веснянки» пронизані пафосом торжества весняних, тобто справедливих сил. Вони утверджували непереможність нового у суспільстві. У вірші «Дивувалась зима» люта зима дивується, чому почали танути сніги і скресати ріки". Їй важко зрозуміти причини своєї слабкості, причини появи того леготу, що «теплом пронима». Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, «дрібні» квітки, які посміли «проклюнутись», пробитись крізь снігову кору. Зима дмухає на них морозом, жбурляє снігом. Здавалося, що вже смерть обняла квіти: вони прив'яли, похилилися під жорстокими ударами, Та минула буря. і вони знову ожили, піднялися. Усі алегоричні образи прямо вказували на нездоланність молодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репресивність антинародної політичної системи, продовжували свою боротьбу за краще майбутнє українського народу. За принципом паралелізму побудовано поезію «Гримить!». Весняний грім символізує прихід «благодатної пори», котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих подій у суспільному житті, яких чекають мільйони. Ліричний герой «Веснянок» розуміє, що бажані суспільні зміни можливі за умови, коли і він, і його однодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію «Земле моя, всеплодющая мати...». Щоб бути нездоланним у боротьбі із тими силами, які спричиняють нещастя у його рідному краї, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і теплоти, що «розширює груди, чистить чуття», і вогню, щоб ним «слово налити», «правді служити». Усі животворні якості акумулюються у заключному катрені. Завершується цикл віршем «Vivere Memento!», який усіма трьома дванадцятирядкивими строфами конкретизує смисл латиномовної назви –пам'ятай, що живеш! Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих. хто «вчора тлів» «в горя домовині». Весна змиває з людини смуток та безнадію, дає їй нові сили. Такою впевненістю наснажені заключні рядки твору. У поезії «Наймит» із циклу «Excelsior» створено образ безправної людини, все життя якої минуло у праці на інших. Бачимо наймита із чепігами, з тужливою піснею на вустах. Житейські злигодні, нестатки, важка праця «зорали зморшками чоло». Друга частина поезії символічна. У поезії «Де не лилися ви в нашій бувальщині...» поет створює виняткової художньої сили образи, в яких узагальнено «тисячолітні ридання» української жінки. Наприкінці 1898 р. українські прогресивні сили святкували сторіччя виходу «Енеїди» І. Котляревського. До цієї дати І. Франко написав поему «Великі роковини». Тут поет чітко вказав, чого потрібно українському народові, щоб не пропала «праця цілих поколінь»: національної гідності, стійкості у боротьбі і відповідальності у праці. Непохитна віра у кращу долю звучить в останніх рядках твору. 2.Інтимна лірика Володимира Сосюри. В. Сосюра, писав О. Гончар, своїм «знаменитим сосюринським тембром... ні на кого не схожий, він – одинак». Такі його поезії, як «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти», «Коли потяг у даль загуркоче», «Васильки» та інші, давно увійшли у класичний фонд інтимної лірики- У них поет створив прекрасний світ чистого і світлого почуття – кохання. Поезію «Так ніхто не кохав» (1922) В, Сосюра присвятив своїй першій дружині. Ліричний герой настільки романтизує своє почуття, що воно за своєю глибиною І щирістю видається йому єдиним за всю історію людства. Образи закоханих автор малює нечисельними, але виразними епітетами («щасливі очі»), порівняннями (кров тече, «ніби пахне вона лободою»), метафорами («в'яне серце», очі «горять»), риторичними фігурами («Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..). Схвильована гіперболізація («Я для неї зірву Оріон золотий»), інтонаційне багатство, мелодика надають віршеві максималістської неповторності. Нетради- ційне обрамлення (повторення на початку І в кінці вірша не однієї, а двох строф) увиразнює сердечний вияв почуття ліричного героя. У вірші «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) опоетизовано незабутнє юнацьке почуття, яке хвилює ліричного героя і в зрілі роки. Цю поезію навіяло авторові почуття кохання до Констанції Рудзянської, з якою він познайомився в Бахмачі у роки громадянської війни. Шум потягу повертає ліричного героя у давно перейдені роки. Називні речення, неквапна інтонація, згадки, немов на екрані, викликають з небуття минуле. Двома-трьома штрихами автор описує південне містечко, залізницю, звичайний провінційний пейзаж, який закарбувався у пам'ять тільки тому, що поряд була вона – його кохана. Ліричний герой прощається з коханою, бо він військова людина. Вир війни нагадує про себе промовистими деталями. Пройшло з тих пір багато часу. Дороги закоханих розійшлися. Усе змінилося навкруги, «лиш любов, як у серці багнет». Це коротке порівняння красномовно говорить про живе, пульсуюче почуття в серці ліричного героя. Він віддав би все: і свою славу поета, і досягнення, тільки б повернути юність, повернути кохану. Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос – і коси, твої коси сумні цілувать. Меланхолійно звучить остання строфа, яка нагадує про те, що минуле повернути неможливо, хоча почуття хвилюють і кличуть. Мелодійністю і красою, надзвичайно яскравими зоровими образами відзначається поезія «Білі акації будуть цвісти...» (1927). Природа в поезії уособлює глибокі людські переживання, розкриває шал молодого почуття. Душевна відкритість поета вражаюча. Почуттєвість і романтизм – невід'ємні риси художнього відтворення В. Сосюрою найкращого у житті людини почуття – кохання. Цілий пласт поезій В. Сесюра присвячує Марії. У них розкриті найрізноманіт- ніші нюанси того кохання, що переросло у велику любов. Ця любов пройшла крізь випробування, злети, падіння і супроводжувала поета до кінця його життя. Кохання наче блискавка вразило ліричного героя Марія стала для поста єдиною любов'ю, єдиним натхненням- Вірші, присвячені їй, пронизані задушевністю, теплотою, інтимністю. все життя якої минуло у праці на інших. Бачимо наймита із чепігами, з тужливою піснею на вустах. Житейські злигодні, нестатки, важка праця «зорали зморшками чоло». Друга частина поезії символічна. У поезії «Де не лилися ви в нашій бувальщині...» поет створює виняткової художньої сили образи, в яких узагальнено «тисячолітні ридання» української жінки. Наприкінці 1898 р. українські прогресивні сили святкували сторіччя виходу «Енеїди» І. Котляревського. До цієї дати І. Франко написав поему «Великі роковини». Тут поет чітко вказав, чого потрібно українському народові, щоб не пропала «праця цілих поколінь»: національної гідності, стійкості у боротьбі і відповідальності у праці. Непохитна віра у кращу долю звучить в останніх рядках твору. 2.Інтимна лірика Володимира Сосюри. В. Сосюра, писав О. Гончар, своїм «знаменитим сосюринським тембром... ні на кого не схожий, він – одинак». Такі його поезії, як «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти», «Коли потяг у даль загуркоче», «Васильки» та інші, давно увійшли у класичний фонд інтимної лірики- У них поет створив прекрасний світ чистого і світлого почуття – кохання. Поезію «Так ніхто не кохав» (1922) В, Сосюра присвятив своїй першій дружині. Ліричний герой настільки романтизує своє почуття, що воно за своєю глибиною І щирістю видається йому єдиним за всю історію людства. Образи закоханих автор малює нечисельними, але виразними епітетами («щасливі очі»), порівняннями (кров тече, «ніби пахне вона лободою»), метафорами («в'яне серце», очі «горять»), риторичними фігурами («Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..). Схвильована гіперболізація («Я для неї зірву Оріон золотий»), інтонаційне багатство, мелодика надають віршеві максималістської неповторності. Нетради- ційне обрамлення (повторення на початку І в кінці вірша не однієї, а двох строф) увиразнює сердечний вияв почуття ліричного героя. У вірші «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) опоетизовано незабутнє юнацьке почуття, яке хвилює ліричного героя і в зрілі роки. Цю поезію навіяло авторові почуття кохання до Констанції Рудзянської, з якою він познайомився в Бахмачі у роки громадянської війни. Шум потягу повертає ліричного героя у давно перейдені роки. Називні речення, неквапна інтонація, згадки, немов на екрані, викликають з небуття минуле. Двома-трьома штрихами автор описує південне містечко, залізницю, звичайний провінційний пейзаж, який закарбувався у пам'ять тільки тому, що поряд була вона – його кохана. Ліричний герой прощається з коханою, бо він військова людина. Вир війни нагадує про себе промовистими деталями. Пройшло з тих пір багато часу. Дороги закоханих розійшлися. Усе змінилося навкруги, «лиш любов, як у серці багнет». Це коротке порівняння красномовно говорить про живе, пульсуюче почуття в серці ліричного героя. Він віддав би все: і свою славу поета, і досягнення, тільки б повернути юність, повернути кохану. Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос – і коси, твої коси сумні цілувать. Меланхолійно звучить остання строфа, яка нагадує про те, що минуле повернути неможливо, хоча почуття хвилюють і кличуть. Мелодійністю і красою, надзвичайно яскравими зоровими образами відзначається поезія «Білі акації будуть цвісти...» (1927). Природа в поезії уособлює глибокі людські переживання, розкриває шал молодого почуття. Душевна відкритість поета вражаюча. Почуттєвість і романтизм – невід'ємні риси художнього відтворення В. Сосюрою найкращого у житті людини почуття – кохання. Цілий пласт поезій В. Сесюра присвячує Марії. У них розкриті найрізноманіт- ніші нюанси того кохання, що переросло у велику любов. Ця любов пройшла крізь випробування, злети, падіння і супроводжувала поета до кінця його життя. Кохання наче блискавка вразило ліричного героя Марія стала для поста єдиною любов'ю, єдиним натхненням- Вірші, присвячені їй, пронизані задушевністю, теплотою, інтимністю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26